Серед величавих дубрав, неосяжних березових гаїв, соснових борів, непролазних хащ та дрімучих лісів, боліт та луків, на півночі нинішньої Київської області поселилися перші засновники селища Вільча.
Історія селища Вільча нерозривно пов"язана із історією села Олексіївка тому що згодом воно стане частиною селища як вулиця Олексіївська та історією села Становище, яке згодом стане вулицею Першотравневою і урочища Гута, переселенці з якого стануть першими жителями села Олексіївка. Мабуть, звідси і походять корені селища Вільча.
Якщо коротко говорити про історію заснування села Олексіївка, то вона сягає початку ХХ століття. Саме в той час перші поселенці села Сушицький Сильвестр, Лазаренко Федір, Кель Цезар, Скуратівський Тодось , Лазоренко Антон, Величанський Онисим, Недашковський Василь, Дідківський Петро, Ковтун Олександр та ін. купили землю в пана Олексія. Це був суцільний ліс та непрохідні болота. Селилися люди окремими сім"ями та хуторами на підвищеннях, які згодам і дали назву урочищам Горватове, Бережесть, Ониськів колодязь, Казюків ріг. А з часом люди стали переселятися вздовж невеликого потічка, який всі звали "річкою" Так і утворилася вулиця Олексіївська З того часу і почало виростати село, назване ім"ям пана Олексія.
На початку 20-х років село нараховувало біля 35 дворів. Займалися селяни переважно сільським господарством та мисливством, займалися стельмахівством (виробляли вози) , виготовляли обіддя до коліс. За переказами старожилів, жили сім"ї збором дарів лісу та збутом їх у селах Хабенського повіту, займалися відхожим промислом.
За давніми народними переказами на території ще не існуючого села Становище розкинулися біля 500 десятин земельних та лісових угідь пана Горвата.
На цих угіддях в урочищі "Лан", та на обсадженій липами ділянці, знаходився будинок під залізною покрівлею з господарськими будівлями панського управителя Куликовського, який здійснював нагляд за цією землею.
А за 2 км. на південь від будинку управителя на лісовому пагорбі біля шляху, що проходив з білоруських сіл і хуторів до містечка Хабне знаходилося пристановище (зупинка), де стояли кузня, курінь, де випалювалося деревне вугілля. Візники, які їздили цим шляхом , зупинялися тут на відпочинок , проводили ремонт.
Ось за таким переказом і пішла назва майбутнього села Становище.
В 1912 році перші поселенці села Становище Пономаренко Ілля, Кондрачук Василь, Гаврилюк Конон, Кухарець Іван, Можарівський Тимофій, Мартинюк Григорій та інші , що прибули із Житомирщини, купили на території ще не існуючого села панські землі і лісові угіддя, розпочали розкорчовування лісу і розорювання земель та будівництво житла і господарських будівель.
Поселенці розводили тварин, вирощували зернові, картоплю, льон, займалися ткацтвом, виробленням шкір та пошиттям одягу і взуття. Випалювали деревне вугілля, окремі ковалювали, збирали в навколишніх лісах гриби, ягоди та інші дари лісу, майстрували вироби з дерева, а також загатовляли ліс та дрова і возили на продаж до містечок Хабне та Народичі.
Селянська оселя початку 20-х років
Село Олексіївка та Становище були розташовані в мальовничому куточку на північному сході Житомирської області і межувли з такими селами як Бук, Дятлик та Олександрівка Наровлянського району Гомельської області (Білорусь) та селами Ольхова і Радча Житомирської області та селами Буда Варовицька і Варовичі Хабенського району Київської області.
Територіально село Становище підпорядковувалося Олексіївській сільській раді і відносилося до Народицького району Житомирської області. В 1936 році за клопотанням її голови Микитенка Йосипа Кузьмича Олексіївська сільська рада була приєднана до Кагановичського району Київської області.
В 1924 р. розпочалося будівництво залізниці Овруч – Чернігів.
У перших числах травня 1927 року через село силами воїнів Червоної Армії почали прокладати залізницю , що внесло зміни в життя "лісовиків". Частина жителів влаштувалася на будівництво залізничної станції. З 1928 року з"явилися 3 будови : залізнична станція та 2 гуртожитки для робітників цієї станції. Станцію було названо Вільча, за назвою урочища В"ялча, яке безпосередньо стало центром майбутнього селища (хоч версій походження селища існує декілька).
Через деякий час на станції було створено ліспромгосп. Робітники, що приїздили сюди на роботу, як і першопоселенці, оселялися в землянках. Умови проживання були важкими. Однак люди вірили в краще майбутнє і поступово розбудовували своє селище.
На початку тридцятих років на базі навколишніх сіл та хуторів (Олексіївка, Становище та Гута), що оточували станцію, було створено три колгоспи: "Червоне поле", "Перше травня", імені Ворошилова. Першими головами і організаторами колгоспів були наші земляки: Ходаківський Іван Степанович, Парфіненко Андрій Саливонович, Ільєв Дорофей Михайлович.
Після здачі в експлуатацію залізничної станції (1928 р.) на Вільчі було встановлено пилораму, млин та кузню, на базі яких згодом було створено обозний завод (1937 р.), обладнано лісопильний завод (шпалзавод), який і до останнього часу жителі називали "агрегатом". За нинішніми мірками це були мізерні підприємтсва, де переважала ручна праця, хіба що працювало кілька парових машин. Тут же розташувалися "Заготзерно", "Заготльон", лісозаготівельні організації.
В 1932-1933 роках через станцію та навколишні села прокладається шосейна дорога сполученням Овруч- Гомель та Овруч Хабне.
Перед початком Великої Вітчизняної війни на станції Вільча нараховувалось близько півтори сотні хат.
Велика Вітчизняна війна в кожну сім”ю вільчан принесла багато горя та страждань. Більше двох сотень жителів селища приймали участь у бойових діях на фронтах Великої Вітчизняної війни,
у партизанських загонах. 79 з них не повернулися у рідні домівки.
Багато односельців - учасників Великої Вітчизняної війни пройшли фронтовими дорогами від початку до закінчення війни, нагороджені орденами і медалями Батьківщини. Серед них:
майор Бурба Іван Никифорович,
з перших днів Великої Вітчизняної війни був на передовій лінії фронту,
служив у розвідці, був двічі поранений.
Нагороджений трьома орденами Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ст., 11 медалями
старший лейтенант Шинкарчук Євген Францович,
з перших днів Великої Вітчизняної війни був на передовій лінії фронту на Сталінградському, Північно-Західному, Південно-Західному та Білоруському фронтах. Був тричі поранений.
Нагороджений:
двома орденами Червоної Зірки, двома орденами Вітчизняної війни І і ІІ ступенів., багатьма медалями
рядовий Пасюрківський Іван Вікентійович,
приймав участь у бойових діях з 30 червня 1941 року до закінчення війни.
Був тяжко поранений.
Приймав участь в боях за звільнення Вітебська, Каунаса, Клайпеди, Кеніксберга, Гданська та ін.
Нагороджений:
орденом Червоної Зірки та 12-ю медалями
матрос Сташкевич Віктор Володимирович;
рядовий Хоменко Павло Михайлович;
рядовий Волощенко Григорій Зінов"євич;
рядовий Недашківський Микола Васильович;
рядовий Гераймович Данило Андрійович;
рядовий Завадський Степан Філіпович;
рядова Дідківська Надія Яківна;
рядовий Сікорський Альберт Феліксович:
рядовий Зав"ялов Федір ;
рядовий Недашківський Іван Васильович;
рядовий Лазаренко Іван Антонович;
рядовий Романенко Трофом Симонович;
рядовий Закусило Феофан Васильович;
рядовий Блекот Олексій Іванович
рядовий Рябчевський Михайло
рядовий Скуратівський Микола Васильович